Зміст Вступ



Сторінка3/4
Дата конвертації21.02.2016
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4
Тема: «Діти і Велика Вітчизняна війна»

Мета: Розширити знання учнів про участь дітей у Великій Вітчизняній війні. Формувати патріотичні почуття: любов до Батьківщини, відповідальність за її долю, гордість за її кращих синів і дочок. Виховувати загальнолюдські якості: чесність, справедливість, наполегливість, бажання творити своє місце під сонцем, рівнятися на ровесників-героїв.

КМЗ: плакат із назвою заходу, плакат з епіграфом; мультимедійна дошка, диск з портретами дітей героїв, диск із записами пісень про Велику Вітчизняну війну, диск з документальним фільмом про війну.
«…поряд з нами в лави воїнів стали наші онуки, діти. Вони стали гвардійцями фронту і тилу… Неможливо передати навіть тисячну долю того, що звершили діти у дні Великої Вітчизняної війни»

Герой Радянського Союзу

С.А.Ковпак.

Хід заходу

Ведучий.

Стежками партизанськими,

Де бій колись гримів,

В похід рушаєм зранку ми

Дорогами батьків.

Ведучий.

Захоплені відвагою

Загонів бойових,

Згадаємо з повагою

Ровесників своїх.

(Звучить мелодія «Реквієму» Д.Кабалевського Те, що батьки доспівати не встигли»)



1-ий читець.

В дні грози, що гриміла гарматами,

Піднялася Вітчизна на бій.

Діти ставали солдатами,

Захищаючи землю батьків.

Ведучий. «…поряд з нами в лави воїнів стали наші онуки, діти. Вони стали гвардійцями фронту і тилу… Неможливо передати навіть тисячну долю того, що звершили діти у дні Великої Вітчизняної війни» – писав двічі Герой Радянського Союзу С.А.Ковпак.

2-ий читець.

Встаньте всі юнаки!

Пронесіть крізь віки

Їх порив, їх відвагу і подих!

Всі, що землю оцю врятували,

З нами будуть в віках.

І підуть у безсмертя.

В
Рукописний бойовий листок «Окопна правда» одного з підрозділів 7-ої бригади морської піхоти. Його редагував тринадцятирічний Валерій Волков. Загинув під час оборони Севастополя
едучий
. У страшні роки війни разом з дорослими взялися за зброю діти, щоб захистити Батьківщину від ненависного ворога. Хлопчики та дівчатка йшли на фронт у військові частини, ставали синами та донями полків. Вони були розвідниками і зв’язківцями, сестрами милосердя і підривниками. За покликом юних сердець ставали підпільниками, партизанами, щоб помститися ворогові за смерть батьків та братів, за наругу над матерями і сестрами, за спалені домівки, за всі нелюдські злочини фашистів. Вони гинули в боях. Їх катували гітлерівці, але юні герої не здавалися.
Ведучий.

«Дорогі батьки! Пишу вам останню свою записку. Помилування не чекаю... На слідстві я тримався спокійно... Протягом чотирьох з половиною годин били тричі. Били гумою, грабовою палицею, залізною палицею по жилах. Після цього я погано чую. Ті, хто був у моїй групі, зараз на волі. Ніякі тортури не примусили назвати їхні прізвища. Я не боюся смерті, помру, як належить патріоту Батьківщини. Перемога буде за нами. Яша.»



(Посмертна записка юного одеського підпільника Яші Гордієнка, який був закатований фашистами у 1942 р.)

Ведучий. Великі подвиги творили юні в роки війни. Багато дітей удостоєні високих урядових нагород. Партизани українець Валя Котик, росіянин Льоня Голиков, білорус Марат Казей посмертно удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Пам’ятники юним героям піднялися в Шепетівці на Хмельниччині, в Новгороді та Мінську.

Ведучий. … У травні 1945 р. розвіднику 130-ї окремої розвідувальної роти 149-ї стрілецької дивізії Борису Дмитрієву виповнилося лише 15 років.

Перше бойове завдання Борис одержав у грудні 1941 року. Переодягнений у цивільний одяг, хлопець кілька днів розслідував дислокацію ворожих військ по лінії фронту. Зібрані ним дані виявилися дуже цінними.

У боях на Курській дузі юний розвідник не одноразово виявляв героїзм і мужність і був представлений до нагороди. Медаль «За відвагу» йому вручав командуючий армією П.І.Батов. Пізніше бойову доблесть вихованця роти відзначено орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 2-го ступеня, двома медалями «За бойові заслуги».

Юний боєць з Ворошиловградщини (нині Луганська область) брав участь у штурмі Берліна, визволенні Праги.



Ведучий. «У період фашистської окупації на території міста Краматорська діяла патріотична група медичних працівників. Велику допомогу у врятуванні чотирьох командирів Червоної Армії надала 15-ти річна санітарка Люба Федченко.»

(З матеріалів Донецького обласного архіву).

Ведучий. Люба Федченко постачала госпіталь в Краматорську продовольством, яке діставала в навколишніх селах. Кожна поїздка була небезпечною. Поле між містом і селом фашисти прочісували щільним вогнем. Люба вміло правла кіньми, але візок був майже весь зрешечений кулями. В лютому 1943 року дівчина вивезла на візку через територію, захоплену фашистами, поранених майора Хайнацького, капітана Цирульникові, лейтенанта Зіссера, старшого сержанта Швидкого.

За цей подвиг Люба Федченко була нагороджена медаллю «За відвагу».



Ведучий. «...Я мріяла стати кулеметницею і хоробро битися. Коли почалася війна, я склала на «відмінно» кулеметну справу. Я потрапила – яке це було щастя для мене! – до Чапаївської дивізії. Я зі своїм кулеметом захищала Одесу... На вигляд я, звичайно, дуже слабенька, маленька, худа. Але я скажу правду: у мене жодного разу не затремтіла рука. Спочатку я ще боялася. А потім все пройшло... Коли захищаєш дорогу, рідну землю і свою сім'ю (у мене немає рідної сім'ї, і тому весь народ – моя сім'я), тоді стаєш дуже хороброю і не розумієш, що таке боягузтво...»

(Лист Ніни Онілової, 20-річної кулеметниці, Героя Радянського Союзу, до актриси В.М'ясникової, виконавиці ролі Анки-кулеметниці у фільмі «Чапаєв)».
Сценка «Юні герої»

Ведучий. (Звертається до учасників скульптурної групи)

Ви хто?


Учасники всі разом.

Ми юні герої, які віддали своє життя за Вітчину у боротьбі з ворогами.



Ведучий. Валя Котик!

Перший. Я Валя Котик з Шепетівки… Мені 11 років. Я не знав, що стану Героєм Радянського Союзу.

Ведучий. Вітя Коробко!

Другий. Я прапороносець піонерської дружини Погорільцівської школи на Чернігівщині Вітя Коробко. Я підірвав 9 ворожих поїздів.

Ведучий. Володя Дубінін, Іван Грищенко, Толя Ковальов!

Третій, Четвертий і П’ятий. Ми розвідники з керченських каменоломень Володя Дубінін, Іван Грищенко, Толя Ковальов.

Ведучий. Ніна Сагайдак!

Шоста. Мене звуть Ніна Сагайдак. Я з міста Щорса Чернігівської області. Я організувала в місті підпільну піонерську організацію.

Ведучий. Валерій Волков!

Сьомий. Моє ім'я – Валерій, прізвище – Волков. Мені виповнилось 12 років, я закінчив 4-ий клас і став бійцем, редактором і автором газети «Окопна правда», яка виходила в одному з підрозділів 7-ї бригади морської піхоти, що обороняла Севастополь.

Ведучий. Казик Гапоненко!

Голос. Я.

Ведучий. Льоня Голіков!

Голос. Я.

Ведучий. І всі, всі славні піонери, вбиті фашистами у Велику Вітчизняну війну. Всі замордовані, спалені у в’язницях та фашистських таборах смерті.

Всі (разом).

Ти ж не загинуть нам завіщала,

Рідна Вітчизно!

Перший. Життя обіцяла.

Другий. Любов обіцяла.

Всі (разом). Рідна вітчизно!

Третій (виходячи вперед).

Невже для смерті

Родяться діти, рідна Вітчизно?

Четвертий (виходячи вперед).

Ти не могла нам

Смерті хотіти, рідна Вітчизно!

Всі (разом).

Полум’я вдарило в небо!

Це – спомин, рідна Вітчизно!

Тихо сказала:



Дівчина. «Вставайте на поміч».

Всі (разом). Рідна Вітчизно!

Юні герої створюють скульптуру. В руках у них листи і документи .



Ведучий. Понад 100 учнів середньої школи № 2 м. Севастополя воювали на фронті.

Ведучий. 20 тисяч московських піонерів і школярів нагороджені медаллю «За оборону Москви».

Ведучий. Понад 5 тисяч дітей на території Білорусії брало участь у бойових операціях.

Ведучий. Виписка з німецької інструкції по боротьбі з партизанами: «Особливо стережіться дітей з радянської піонерської організації. Вони не по роках сміливі, мужні і фанатично віддані справі більшовизму».

Ведучий. Лист М.І. Калініна матері Голікова: «Шановна Катерино Олексіївно. За повідомленнями командування, Ваш син Голіков Леонід Олександрович загинув за Батьківщину смертю хоробрих. За геройський подвиг, який звершив Ваш син у боротьбі з німецькими загарбниками, Президія верховної Ради СРСР Указом від 2 квітня 1944 року присвоїла йому найвищий ступінь відзнаки – звання Героя Радянського Союзу. Надсилаю вам грамоту Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння Вашому синові звання Героя Радянського Союзу для зберігання, як пам'ять про сина-героя, подвиг якого ніколи не забудеться нашим народом».

Ведучий. Діти також ставали жертвами фашистів. Їх вішали, закатовували, розстрілювали, вони гинули від бомб і снарядів, голоду, холоду, їх спалювали у крематоріях концтаборів, забирали в рабство до Німеччини.

Ведучий. Дорогий, добрий татусю!

Пишу я тобі листа з німецької неволі. Коли ти, татусю, будеш читати цього листа, мене в живих не буде. І моє прохання до тебе, батьку: покарай німецьких кровопивць. Це заповіт твоєї помираючої доні.

Кілька слів про маму Коли повернешся, маму не шукай. Її розстріляли німці. Коли допитувалися про тебе, офіцер бив її нагайкою по обличчю. Мама не витерпіла і гордо сказала – ось її останні слова: «Ви не залякаєте мене побоями. Я впевнена, що чоловік повернеться назад і викине вас, підлих загарбників, звідси геть.» І офіцер вистрелив мамі в рот...

Татусю, мені сьогодні виповнилося 15 років, і якщо б зараз ти зустрів мене, то не впізнав би свою доню. Я стала дуже худенька, мої очі запали, коси мені постригли наголо, руки висохли, схожі на граблі. Коли я кашляю, з рота йде кров – мені відбили легені.

...я рабиня німецького барона, працюю у німця Шарлена прачкою, перу білизну, мию підлогу. Працюю дуже багато, а їм два рази на день в кориті з «Розою» і «Кларою» – так зовуть свиней. Так наказав барон. «Рус була і буде свинею», - сказав він.

Живу я в сараї де дрова, в кімнату мені заходити не можна. Два рази я втікала від господарів, але мене знаходив їхній двірник. Тоді сам барон зривав з мене сукню і бив ногами. Я втрачала свідомість. Потім на мене виливали відро води і кидали в підвал. Тільки смерть врятує мене від жорстоких побоїв.

Не хочу більше мучитися рабинею у проклятих, жорстоких німців…тату, відомсти за маму і за мене. Прощавай, добрий татусю, йду помирати... Твоя доня, Катя Сусаніна.»

(Лист з німецької неволі).



Блокадні щоденники

Ведучий. «...В кімнаті холодно, руки мерзнуть... топимо, коли є що варити. Дров немає. Хліб викупляємо (1 кг) і відразу з'їдаємо, бо їсти більше нічого...»

(Лист татові на фронт. Люда Міляєва, 13 років. Січень, 1942 р.)

(Люда померла взимку 1942 р.)

Ведучий. «...Я тепер прекрасно розумію, що таке голод... Правда, мене трохи нудить, коли я їм м'ясо кішки... Я ніколи не була злою... Хто в цьому винен? Тепер я ненавиджу цю сволоту фашистів за те, що вони спаскудили наше життя, зруйнували місто... О! Якби я могла, то придумала б Гітлеру жахливу смерть. Він винуватець війни...»

(З щоденника ленінградської школярки Валі, учениці 8-го класу.

Жовтень-листопад, 1941 р.)

Ведучий. «...Тільки відморозив собі ноги в чергах. Більше нічого не добився... Хочеться спати, спати, їсти, їсти, їсти... Спати, їсти, спати, їсти...

Місяць тому я хотів, вірніше, мріяв про хліб з маслом та ковбасою, а тепер ось вже про один хліб...

... Засинаючи, кожен день бачу уві сні хліб, масло, пироги, картоплю... Став я в'ялий, слабий, пишу, а рука тремтить, йду а в колінах така слабість, здається – крок ступиш, а більше не зможеш і впадеш.

... Ледве не останній запис в щоденнику. Боюсь, що... і щоденник цей не доведеться мені закінчити, щоб на останній сторінці написати слово «кінець». Вже хто-небудь інший запише його словами «смерть». А я хочу... жити, вірити, відчувати!..»



(З щоденника Юри Рябікіна, 15 років. 22 червня 1941 — 6 січня 1942 р)

(Юра помер, зробивши останній запис на останній сторінці.)

(Н. Онілова загинула при обороні Севастополя.)

Ведучий. Війна – це сльози, невинна кров, руїни, горе. Війна – це смерть. Нагла смерть. У пеклі Другої світової війни загинули мільйони людей. Загибель кожної людини – це мікроінфаркт Землі, Всесвіту. Земля стомилася від війн і наглих смертей…

Ведучий. У віках залишиться великий подвиг народу, який зупинив чорну примару фашизму. І кожна людина на Землі має сказати «ні» війні. Бо великий подвиг дістається великою кров’ю… Вічна пам'ять вершителям великого подвигу, нашим дідам і прадідам!

Ведучий. Бережімо ж усі разом пам'ять про тих, хто зберіг нам життя у важкі години лихоліття, не будемо байдужими до тих, хто сьогодні серед нас і пам’ятає все, що відбувалось колись.

Хай спасенною буде земля наша від війни!



Використана література


  1. Райдуга. Репертуарний збірник. № 4/89. Київ: Мистецтво, 1989.

  2. Позакласний час. № 4/2008. Київ: «Київська правда», 2008.

  3. Пам'ять не згасне. 1941 – 1945 рр. ЗАТ «Прикарпатнафтопродукт», 2001.

  4. Соколов В.Д. Організація та проведення конкурсів: Миколаїв, 2010.

  5. В шестнадцать мальчишеских лет: Повести. – К.: Политиздат Украины, 1985. – 197с.


Департамент освіти і науки

Черкаської обласної державної адміністрації
Державний навчальний заклад «Звенигородський

центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів»



Методична розробка

виховного заходу на тему:

Підготувала:

бібліотекар

Захарченко Ніна Миколаївна



Розглянуто і затверджено методичною комісією загальноосвітнього напрямку (протокол № ___ від «___» ________ 20__ року)
Звенигородка – 2014
Тема: «Листи патріотів»

Мета: Збагатити й поглибити в учнів знання про події Великої Вітчизняної війни. Формувати в учнівської молоді високі морально-політичні якості, почуття любові до своєї Батьківщини. Виховувати потребу в служінні та її захисту на прикладах героїзму і патріотизму, мужності і відваги колишніх захисників Вітчизни.

КМЗ: плакат із назвою заходу, плакат з епіграфом; мультимедійна дошка, диск з документальним фільмом провійну.

Героїзм був і залишався протягом усієї війни характерною рисою наших воїнів, прямо і безпосередньо пов’язаною з головним джерелом подвигів – палким радянським патріотизмом…

С.М.Штеменко,

генерал армії



Хід заходу

Бібліотекар.

Серед усіх війн, які залишились в пам’яті народу, однією з найбільш трагічних була Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років.

Війну радянського народу проти гітлерівського фашизму назвали Великою і Вітчизняною, що завжди буде нагадувати про її масштаби і значення. То була війна в ім'я перемоги над силою аморальною і жорстокою.

Але від того, що усвідомлюється значення і смисл війни, вона не стає для людини легшою. Війна продовжує нести смерть, з людським життям вона не рахується. Війна ніколи не змінювала своєї природи, вона продовжувала нарощувати свою смертну силу.

В пам’яті народній подвиг радянських людей, які відстояли свободу і незалежність своєї Батьківщини, врятували світ від фашизму, залишаться назавжди.

Як тут не пригадати пророчі слова Юліуса Фучика: «Прийде день споминів про минуле, ви будете згадувати велику добу та безіменних героїв, що творили історію. Я хотів би щоб ви знали – не було безіменних героїв. Були люди, що мали своє ім'я, своє обличчя, свої прагнення і свої надії»

Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів.

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть…

І роки є пам'ять в людей І живуть матері,

Допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.

Листи патріотів – приклад вартий наслідування. У кожному листі – крупинка трагічної історії.

Ведучий. Листи патріотів, захисників Вітчизни – це живі свідчення про мужність і відвагу, героїзм, своєрідний пам’ятник тим, хто не повернувся з війни.

Ведучий. «Живий, здоровий. Іду в бій…»

Саме такими словами починається один із фронтових листів. Одні з найцінніших сімейних реліквій, ці листи нині дбайливо зацифровані, щоб невблаганний час, котрий безжально відбирає найдорожче, не зазіхнув на найголовніше – Пам'ять. Пам'ять повинна бути вічною.



Ведучий. На жаль, немає вже в живих ні того, хто писав, ні адресата. Тому сьогодні ці листи – мені, усім нам живим… Ні, не так – усім нам, живим і ще не народженим поколінням, заради яких ті, на чию долю випало воєнне лихоліття, винесли все: пройшли холод і голод, вогонь і морок – увесь жах тієї війни. Вистояли й перемогли, зберігши у серцях Любов, врятували та від родили світ, у котрому живемо ми й житимуть наші нащадки.

Ведучий. Ми життям своїм зобов’язані пам’ятати. Однак не тільки. Їхні листи, їхні життя, їхні долі… – у них ми повинні навчатися. Навчатися старанно, звіряючи себе, свої вчинки й думки, справи, мрії та життєві цінності за цими пожовклими «підручниками» із позначками «польова пошта». І хоча б раз на рік, напередодні Дня Перемоги, запитували себе: «Чи правильно ми живемо? Чи не стратили? Чи не розгубили в гонитві за миттєвим головного, того, що було в них? Чи зуміємо ми за потреби, як вони, любити, жертвувати собою, чекати й вірити?». Чи в кожного з нас стане твердості серця й руки, щоб сказати ось так: «Писати багато не буду, тому що зараз у бою. Живий, здоровий. Сиджу під вогнем противника на ящику з боєприпасами й пишу тобі, кохана дружино…».

Ведучий. Рядки цих листів старший лейтенант Петро Вербовський, мій двоюрідний дід, виводив каліграфічним учительським почерком на позиціях своєї мінометної батареї, адресуючи їх моїй бабусі – Ользі Іващенко. Їхня доля – доля всього військового покоління. Весілля, закінчення інституту, надії, мрії, початок нового, щасливого життя…

От тільки припало все це на 1941-й… На нього чекали чотири фронтових роки, а на неї – жах фашистської окупації.



В

едучий
. А попереду – фантастичне, ні з чим не зрівняне щастя! Вони вижили. Не просто вижили, не ставши двома рядками в скорботному списку завдовжки в 20 мільйонів імен тих, чиї долі безповоротно змела війна… Вони – перемогли! Вони були безмірно, неймовірно щасливими. І нехай навколо панувала повоєнна розруха, на тілі і душі залишилися рани, які ятрили до кінця життя, нехай чотири найкращі роки молодості були сповнені жахіттям війни. Попри все вони були найщасливішими з людей – адже вони збороли ворога, а їхня любов взяла гору над смертю. А більше їм для щастя й не потрібно було… Можливо, спробувавши осягнути їхні почуття, і ми зможемо хоч на маленький крок наблизитися до істинного щастя в нашому – такому мирному й порівняно безтурботному житті.

Ведучий. Невпинно спливають роки, все більше віддаляючи нас від тих подій. Однак не тьмяніє з часом титанічна велич тієї Перемоги, істинний масштаб якої сучасники навряд чи збагнуть. Герої і мученики тієї війни дали нам усе – мирне небо й щедру землю, славне ім'я нащадків переможців і вічну гордість за них. А що можемо ми? Пам’ятати і вчити пам’ятати про них своїх дітей, названих на їхню честь. Берегти вірність їхньому подвигу, намагаючись хоча б трішки наблизитися до їхніх величі, мужності та любові.

Частіше перечитуймо фронтові листи…

О. Іваненко.

Ведучий. Листи, записки, звернення, щоденники патріотів знаходять відгук в наших серцях. Одні з них написані перед смертю з неволі, інші в окопах солдатами з фронту, партизанами-в землянках. Одні – кров’ю, інші – олівцем, ще інші-видряпані на стінах тюрем.

Ведучий. «...Я, син Батьківщини І вихованець трудового народу, клянусь захищати рідну фортецю Чорного моря м. Севастополь, хоробро і уміло використовуючи свою зброю. Знищу як можна більше ворогів і своє життя віддам як можна дорожче...»

(5.06.42 р. Боєць Азаров загинув у червні 1942 р.)

Ведучий. Фашизм убивав, фашизм міг купити зрадника та жодного разу ворог не отримав перемогу над патріотом.

Ведучий. «...Батьківщино моя! Я... бився так, як підказувало мені серце, знищував гадів, доки в грудях моїх билося серце! Я помираю, але знаю, що ми переможемо. Моряки-чорноморці! Знищуйте фашистських біснуватих собак. Клятву воїна я не зрадив.»

20 грудня 1941р. Калюжний.

Ведучий. (До середини листопада 1941 р. фашисти захопили Крим, оборонявся лише Севастополь. Моряк-кулеметник О.Калюжний з бойовими товаришами – обслуга дзоту №11, три доби відбивали безперервні атаки противника. Гітлерівці бомбили дзот, закидали його мінами. Коли в живих залишилося троє важкопоранених моряків, фашисти захопили дзот. Через кілька днів радянські війська відбили висоту. В зруйнованому дзоті вони знайшли тіла дев'яти загиблих моряків, а в протигазі кулеметника О.Калюжного – його посмертну записку.)

Ведучий. «...Люди всієї землі, всіх національностей! Чи бачили ви таку звірячу розправу, яку вчинили німецькі фашисти. Ні...

Я заявляю відповідально: історія ніде не розповідає нам про цих нелюдків. Вони дійшли до краю! Вони почали труїти людей газами!

В катакомбах повно отруйного диму. Бідні діти кричали, кликали на допомогу своїх матерів. Та марно, вони лежали мертвими на землі з розірваними на грудях сорочками, кров лилася з рота...

Світе! Батьківщино! Ми не забудемо звірств, людоїдства. Живі будемо – помстимося за життя отруєних газами!..»



(Зі щоденника молодшого лейтенанта. захисника Керчі О.І. Трофіменка)

Ведучий. Слова надії і мужності з минулого лихоліття немов величезні лінзи, концентрують і розсіюють світло величезної сили духу нашого народу. Це світло йде з кожної сторінки, з кожного листочка.
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка