Зміст Вступ



Сторінка4/4
Дата конвертації21.02.2016
Розмір0.59 Mb.
1   2   3   4

Ведучий.

«Дорога Лідочко!

Знай, що я віддав життя дорого, чесно, на полі бою, і білоруська земля прийняла мене, українця, як сина. Плакати не думай, краще частіше згадуй, пишайся, що той, кого ти любила, з яким хотіла будувати спільне життя, загинув чесно за Батьківщину, за щастя людей. Минуть роки, у тебе буде син, і я тебе дуже прошу, розкажи йому хоч трохи про того, хто хотів бути йому батьком!

(Твій друг Олег. м.Харків. Для Ліди Абалишнікової).

(Під час бою за Великі і Малі Калинковичі зв'язківець Олег Нечитовський під нещадним вогнем ворога протягом чотирьох годин відновлював і підтримував зв'язок між діючими частинами Радянської Армії. Стікаючи кров'ю, він написав останні листи мамі в Київ і коханій дівчині в Харків. Це було у травні 1944 року).

Ведучий. Є хвилювання і захоплення до яких не можна звикнути, які не бувають ні сірими, ні буденними. І є не пройдений шлях –це шлях Подвигу!

Ведучий. «Ще в червні 41-го бачили сяйво Перемоги»

Захисники Брестської фортеці зустріли ворога о 4 ранку 22 червня 1941 року. На її стінах багнетами писали останні рядки, які вже стали експонатами музею, потрапили до книг про подви­ги солдатів, які ще в червні вірили в перемогу над фашистськими окупантами. Наведу деякі з них. «Нас було п'ятеро: Сєдов, Грутов, Боголюб, Михайлов, Селиванов. Ми прийняли перший бій 22.6.1941 р. – 3.15. Умремо, але не підемо». «1941 рік. 26 червня. Нас було троє. Нам було важко, але ми не упали духом. І вмирає­мо як герої». «Я залишився один, Жунтяєв і Степанчиков заги­нули. Німці в самій церкві. Залишилася остання граната, але жи­вим не дамся. Товариші, помстіться за нас. 1941 р.»



Ведучий. В перших числах липня родина капітана Івана Бокова, що мешкала в Житомирі, отримала лист, де були такі рядки: «Був у бою чотири рази, чотири рази оточували нас і чотири рази героїчно виходили з бою... Не піддавайся паніці. Німці мають тимчасовий успіх та й то незначний, а зламати героїзм на­ших людей і перемогти їм ніколи не вдасться.... Ти собі не можеш уявити, що роблять ці червоноармійці-герої, коли крикнеш їм: «За Вітчизну!..» Тепер кілька слів про себе. Переду­сім – не хвилюйся, у бою під м. Рівне під час атаки я отримав лег­ке поранення в праву гомілку. Кістку зачепило ледь-ледь. Із строю не виходжу; в госпіталь з такою дурницею лягати не зби­раюсь... Поправлюся – поїду на передову.

До побачення, дорогі мої! Міцно-міцно цілую. Ваш Ваня, Пиши. Чекаю. Цілуй і жалій донечку. 30.06.41р.»

(Це був останній лист командира танкового батальйону капіта­на І.І. Бикова. В бою під селом Федорівка Житомирської області він був смертельно поранений ...)

Ведучий. Героїв, відомих і невідомих, загиблих і живих,-мільйони. І всі вони будуть для прийдешніх поколінь взірцем високої моралі і самовідданій вірності своєму народу,своїй Батьківщині,вірності своєму обов’язку.

Ведучий. «Відбув у далеке відрядження»

«Мамо! Міцно цілую тебе і передаю своє привітання. Живу як і раніше. Все на колесах. Турбот багато, справи непогані. Зараз готуємося в дорогу, де роботи вистачить, мабуть, до кінця війни... Якщо довго не буде листів, знай: поїхав у далеке відрядження. Слідкуйте за газетами. Може, щось напишуть про нас, про мене. Ось тоді дізнаєтесь, де я і чим займаюсь.

Обнімаю, цілую, моя мила, моя улюблена.

Твій син Іван Копенкін».



Ведучий. Командир партизанського загону ім. Будьонного Іван Йосипович Копенкін написав цей лист матері напередодні рейду за лі­нію фронту. Протягом п'яти місяців народні месники діяли на окупованій території Запорізької, Полтавської, Сумської, Хар­ківської областей. Вони руйнували комунікації ворога, знищили понад 300 фашистів, врятували від відправки до Німеччини ба­гато молоді, зірвали відправку до рейху ешелони вантажів, хліба тощо. Іван Копенкін указом від 18 травня 1942 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, 48 учасників цього рейду були представлені до бойових нагород. До речі, такого високого звання цим указом були удостоєні і уславлені керівники партизанських формувань Ковпак, Федоров, Сабуров.

Ведучий. В районі Барвінкового загін під час звільнення з полону наших бійців потрапив під вогонь великої групи фашистів. До останніх патронів відбивались партизани. Отримавши важке поранення, командир потрапив до рук катів... Одна з вулиць Запоріжжя но­сить ім'я Героя Радянського Союзу Івана Копенкіна.

Ведучий. Фронтові листи викликають особливе хвилювання. Сторінки пожовклі від часу,інколи навіть важко прочитати написане.Адже більшість із них написана в окопах на передовій,часто між бомбардуваннями й артобстрілами. У них відбилися солдатські долі, подвиги на полях бою,ненависть до ворога, любов до рідних і друзів Вони заслуговують на те, щоб стати вічною пам’яттю для тих, хто здобув Перемогу.

Ведучий. «Степане! Розкрий, коли не повернусь»

«Степане! Якщо я загину, то-знай: ти був моїм кращим другом, мене розумів. Якщо визволять мою територію, то повідом моїх рідних, що я жив до такого-то часу. Бився "героїчно і загинув ге­роєм. Залишаюсь впевненим, що ворог буде розбитий, ми пере­можемо…

Моя адреса: УРСР, Чернігівська область, с. Грабів. Мошинець Митрофан Йосипович. Будь здоровий. Живи».

Ведучий. Таку записку залишив лейтенант Гаврило Митрофанович Мошинець своєму другу і однополчанину Степану Житковському з написом на конверті: «Степане! Розкрий тоді, коли я не повер­нусь. «Борис – Г».

Ще в 1941 році, пролітаючи над рідним селом, лейтенант Мо­шинець бачив, як воно горіло. У розмовах з товаришами вислов­лював побоювання, що його рідні могли загинути. Тому й зали­шив своєму товаришу записку про це.

Гаврило (йому не подобалось це ім'я, більше подобалось Бо­рис.) у 1940 році закінчив Чугуєвське військове авіаційне учили­ще льотчиків, воював у 74-му штурмовому авіаційному полку. Із нагородного листка на лейтенанта Мошинця: «За період бойових дій особисто знищив 13 німецьких літаків, з них 4 збив у повітрі і 9 – на землі». Був нагороджений орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора. А коли він не повернувся з польоту, Степан Житковський передав командиру полку майору П. Савченку за­писку Гаврила. Той прочитав її і сказав: «Треба зібрати полк. Цей лист не лише до тебе. Він призначений і нам. І не лише нам, а всім людям, які будуть жити після нас...»

Ведучий. Лист батькам Григорія Ігоро­вича Станіславського, який загинув на фронті під час Великої Вітчизняної війни. Унікальність листа в тому, що це єдина звісточка, яку отримала сім'я Станіславських від свого сина та брата з поля бою. Щоразу перед очима постає краси­вий душею юнак, закоханий у рідну землю, уважний і люблячий син своїх батьків. Він вірить у перемогу над нахабним віроломним воро­гом. Це лист патріота, серце якого обливається кров'ю за рідну землю, сплюндровану чоботом фашизму, за спалені й обікрадені міста й села, за тисячі невинних смертей.

Можливо, молоде покоління, яке, на жаль, мало знає про війну, в якій полягли мільйони, прочитавши ці рядки не все зрозуміють, та все в цьому листі продиктовано тим жор­стоким часом, небувалою трагедією з обличчям війни. Кожне слово його облите кров'ю, пройняте юнацькою безкомпромісністю, тривогою і хви­люванням за долю рідних, за долю України.



Ведучий. «Любі батько й мати!

Пишу вам листа, та коли зможу надіслати – не знаю. Це час війни, коли брудні чоботи гітлерівської армії стоптують нашу рідну Україну, коли кров її синів ллється рікою... Наша країна стогне, течуть потоками сльо­зи українських матерів, безчестять наших сестер, розстрілюють ні в чому не винних дітей... Важкі часи! Вовки, хижі звірі не можуть так жор­стоко терзати свою здобич, як вони терзають Украйну... Чисті, зелені сади України залиті кров'ю; білі хати – спалені, розвалені; широкі поля – всіяні небіжчиками. Я не знаю, де ви зараз, що з вами, та впевнений – ваша доля, така сама, як і доля всіх, хто любить Батьківщину, хто ненави­дить катів, хто мститься їм за все: за смерть дітей, за збезчещених дочок, за спалені будинки, за вбитих синів, чоловіків і батьків. Це складний час, але було й гірше. Під Москвою стояла, жадібно клацаючи зубами, зграя звірів. У небезпеці опинилися і Москва, і Батьківщина. Червона Армія одразу ж пішла у наступ, звільняю­чи рідні міста й села. Настане час, і ми звільнимо рідний край, тоді зно­ву зацвіте все навколо, коли рани за­гояться. Тоді мати зустріне свого сина, заплаче від радості на його гру­дях. Тоді й батько розправить свої по­калічені плечі та вдихне на повні гру­ди.

Не зможуть ці звірі сховатися від нашої помсти. Ми не дамо безкарно знущатися над матір'ю-Батьківщиною, не допустимо, щоб наш на­род стогнав під чоботями варварів! Мине гроза війни, вмиється чис­тою водою, освіжиться і зацвіте... З покоління в покоління буде ходити згадка про тих, хто загинув смертю хоробрих.

Коли мене приймали до ар­мійських лав, виказали мені, щоб служив чесно. Я виконую ваші на­станови. Якщо я загину, то лише смертю героя...

Любі батько й мати, як мені хо­четься побачити вас, отримати лис­та від рідних! Коли я пишу листа, то здається, що відповідь на нього от­римаю дуже швидко й, нарешті, дізнаюсь, як ви живете. Але ж ні, це неможливо... Цей лист так і зали­шиться без відповіді. Ви отримаєте його тоді, коли мене вже не буде в цих краях, коли я буду значно ближ­че до Українських степів ніж тепер. Пишу листа і не знаю, чи побачу вас коли-небудь ще. Цей лист стане на­шою з вами зустріччю, нашими обій­мами.

Здається, зовсім недавно про­воджали мене до армії. Та за цей час я встиг змінитися. 1 листопада за­кінчив училище, отримав звання військового техніка 2-го рангу. Лис­та вам передасть та, кого ви б хотіли побачити, та кого зможете полюбити як рідну доньку, як кохану любого сина.

Цілую вас...»

Ведучий. Листи фронтовиків – це живі свідчення про шлях до Пере­моги, про подвиги і мужність наших дідів, батьків, своєрідний пам'ятник тим, хто не повернувся з війни.

Ведучий. На злегка пожовклій поштовій картці зверху в правому кутку – марка із зображенням Адольфа Гітлера та напис «Deutsches Reich». Адреса вказує, що лист відправлено з Німеччини в село Змагайлівку Черкаського району в серпні 1943. Дрібним акуратним почерком написано невеликий лист. На іншій частині картки – місце для відповіді з України. Писала молода дівчина Марія Басараб.

Ведучий. «Дуже скучила. Не вистачає домашніх харчів. Дома є всякі фрукти, а на чужій стороні сонечко не гріє, ніхто не пожаліє. Із нашого краю нас тут 25 душ. Робимо на фабриці із 7 ранку до 6 вечора. Встаємо рано, дають снідати чай, кофе і хліб, у 12 часов обід – суп, увечері теж саме. У неділю вихідний, можемо іти в ліс гулять, і гармошка грає, та не так, як удома. Плачу щогодини. Мамо, Богу моліться, може, прийде той час – повернуся додому».

Такого листа написала Марія Басараб до рідних. (лист подається із збереженням орфографії, стилістики та мовного оригіналу).



Ведучий. Читаючи епістолярну спадщину минулої війни, ми зустрічаємось з високими прикладами героїзму. Світ подвигу-невичерпний і в ньому пов’язане минуле і сучасне, сучасне і майбутнє.


Використана література




  1. Нова доба, № 36-37/2010.

  2. Нова доба, № 40/2013.

  3. Нова доба, № 99/2012.

  4. Журнал «Іменем Закону», № 18-19/2012.

  5. Кондратьев В.А., Политов З.Н. Говорят погибшие герои: Предсмертные письма советских бойцов против немецко-фашистских захватчиков (1941-1945 гг.) – 7-е изд. – М.: Политиздав, 1982. – 287с.


Висновок
Отже, всі форми і методи роботи в бібліотеці: зустріч із поетами, ветеранами Великої Вітчизняної війни, співпраця з районною бібліотекою і музеєм, майстрами виробничого навчання, класними керівниками, музичним керівником, участь учнів у міроприємствах сприяють розвитку самостійності, розширення кругозору, формування естетичних смаків, стимулювання учнів до читання книг, орієнтування на усвідомлення ролі та місця в суспільстві та, як наслідок, формуванню всебічно розвиненої особистості.

Список використаної літератури


  1. Кондратюк О.П. Система виховної роботи професійно-технічного навчального закладу: Навчально-методичний посібник. – Київ: «Кондор», 2006.

  2. Фібула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: «Академвидав», 2006.

  3. Пайчевський С.С. Педагогіка: Навчальний посібник. – К.: «Каравела», 2007.

  4. Бібліотечна планета: щоквартальний науково-виробничий журнал, 2008. – № 3.

  5. Бібліотечна планета: щоквартальний науково-виробничий журнал, 2005. – № 4.

Додаток 1



Додаток 2


Додаток 3


Додаток 4



Додаток 5



Додаток 6


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка