Змістовий модуль № Патохімія органів і тканин



Сторінка1/12
Дата конвертації29.03.2016
Розмір1.91 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Змістовий модуль № 2. Патохімія органів і тканин



Тема №9. КЛІНІКО-БІОХІМІЧНІ КРИТЕРІЇ ЗАХВОРЮВАНЬ ОРГАНІВ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ
Мета заняття: Засвоїти механізми патохімічних процесів, що виникають під час патологічних процесів органів травної системи, вміти інтерпретувати показники біологічних рідин (крові, сечі, слини, шлункового та підшлункового соків) та застосовувати фармацевтичні препарати відповідно до клінічних проявів.

Актуальність теми: Якісна та кількісна оцінка секретів травних залоз (залози шлунка, підшлункова залоза) є важливим діагностичним критерієм для корекції патохімічних процесів стану травних залоз. Для корекції секреторної функції шлунка та підшлункової залози (гіпер- чи гіпосекреція) використовуються фармакологічні препарати, що мають як стимулювальну, так і гальмівну дію.

Конкретні завдання:

  • Дослідити наявність молочної кислоти та крові в шлунковому соку.

  • Визначати наявність уреази в гастробіоптатах.

  • Дослідити активність -амілази в сечі хворого на панкреатит.

  • Вміти давати оцінку отриманим показникам.


Теоретичні питання

  1. Роль слини у неспецифічному моніторингу захворювань внутрішніх органів.

  2. Методи дослідження секреторної функції шлункових залоз для діагностики патологічних станів.

  3. Роль кислотно-пептичного та мукоїдного факторів, Helicobacter pylori у розвитку ульцерогенних ушкоджень слизової оболонки шлунка.

  4. Порушення зовнішньосекреторної функції підшлункової залози, методи оцінки метаболічних процесів при цьому. Наслідки нестачі ферментів підшлункової залози в кишці.

  5. Первинний і вторинний синдром порушення всмоктування.

  6. Корекція фармпрепаратами патохімічних процесів травних залоз.


Блок інформації

Особливості сучасного світу (прогресивний розвиток аналітичної техніки, соціально-демографічні фактори, зростання випадків інфікування СНІДом і іншими небезпечними захворюваннями через кров, розповсюдження наркоманії тощо) роблять гостро необхідним пошук нових неінвазивних і безпечних методів діагностики та контролю за станом хворого. У цьому відношенні слина являє собою одну з найінформативніших біологічних рідин. Секрет слинних залоз є біологічною рідиною з унікальним набором дослідницьких можливостей, що включають повну неінвазивність, багаторазовий і необмежений за об’ємом забір матеріалу: слина успішно використовується для імуноферментної діагностики гепатитів типу А, В і С; високою інформативністю володіє імунний аналіз слини в діагностиці герпетичної екземи типу 1 та лептоспірозу; оцінку спеціфічного Ig А у ротовій порожнині використовують для діагностики вірусу грипу.

Вивчення шлункового соку має суттєве діагностичне значення при захворюваннях шлунка (гастрит, виразкова хвороба, рак тощо). Зміни складу шлункового соку та порушення його секреції супроводжують також патологію з боку інших систем ( ендокринної, нервової).

У формуванні виразкових ушкоджень значну роль відіграє кислотно-пептичний фактор. Суть його агресивної дії полягає в зворотній дифузії іонів H+ у стінку шлунка при надпороговій їх концентрації, або в випадку порушення бар’єрної функції покривних тканин. При цьому проникнення активних іонів водню через порушений слизовий бар’єр викликає розбалансованість виділення пептидів АПУД-системи зі збільшенням концентрації гастрину та гістаміну, які стимулюють секрецію кислоти та пепсину, та подальшим посиленням агресивного впливу шлункового соку на слизову оболонку шлунка. численні біологічноактивні речовини та гормони, що відіграють роль у процесі виразкоутворення (гістамін, ацетилхолін, гастрин, іони кальцію, простагландини, катехоламіни, інсулін тощо), можуть чинити вплив на секрецію гідрохлоридної кислоти, впливаючи при цьому на різні аспекти обміну циклічних нуклеотидів. Існує гіпотеза “аутоімунного шлункового секретагога”, згідно з якою у частини хворих на виразкову хворобу дванадцятипалої кишки, що перебігає з гіперсекрецією та гіперацидністю, вдалося виділити з крові особливий Ig G, який в експерименті на тваринах стимулює продукцію кислого шлункового секрету. Припускають, що цей “Ig G-секретагог”, зв’язуючись із парієтальними клітинами шлункових залоз, замість утворення комплексів антиген-антитіло взаємодіє з Н2-рецепторами на поверхні клітин, стимулюючи надлишкову продукцію гідрохлоридної кислоти. Утворений зв’язок виявляється настільки міцним, що більшість таких хворих стають резистентними до дії фармпрепаратів – блокаторів Н2-гістамінових рецепторів. Одним із важливих факторів розвитку патологічного процесу є порушення „антродуоденального кислотного гальмування”, що спричинює значне закислення дванадцятипалої кишки та виникнення рефлюксів її вмісту в порожнину шлунка. Поступлення жовчі, панкреатичних ферментів, лізолецитину в шлунок здійснює цитолітичний вплив на слизову оболонку шлунка, викликаючи пошкодження його захисного слизового бар’єру, значно підвищує агресивність шлункового соку, активує гастрин-гістамінову систему. Резистентність слизової оболонки шлунка та дванадцятипалої кишки до ушкоджувального впливу гідрохлоридної кислоти, пепсину, жовчних кислот залежить від комплексу взаємозв’язаних захисних факторів: повноцінності захисного бар’єру, достатнього кровопостачання тощо. У хворих на виразкову хворобу (більшою мірою шлунка) виявляють зниження концентрації фукози та N-ацетилнейрамінової кислоти в шлунковому соку. За умов підвищеного кислотоутворення у хворих на виразкову хворобу дванадцятипалої кишки формується відносний (а при локалізації в шлунку – абсолютний) дефіцит слизу, що обумовлює зсув співвідношення факторів захисту та агресії в бік послаблення перших і посилення останніх.



Виникненню ульцерогенних ушкоджень сприяє колонізація слизової оболонки шлунка мікроорганізмом Helicobacter pylori (Нр). Бактерії знаходяться безпосередньо на епітелії під шаром шлункового слизу, який тим самим захищає їх від дії гідрохлоридної кислоти. Мікроорганізми поселяються переважно в області антрального відділу шлунка та мають схильність проникати глибоко в шлункові ямки. Нр розпізнає та зв’язується з рецепторами клітин шлункового епітелію, щільно адгезується до його поверхні. Аглютинація антигенів груп крові (гемаглютинація) забезпечує прикріплення Нр до епітеліоцита. Сам Нр не є стійким до гідрохлоридної кислоти. Свій захист бактерія забезпечує завдяки особливій здатності розщеплювати за допомогою ферментів (уреаза, протеаза, каталаза, оксидаза, лужна фосфатаза) сечовину для нейтралізації гідрохлоридної кислоти з утворенням аміаку та вуглекислого газу. Іони амонію та гідрокарбонатів, які утворюються в рідкому середовищі, захищають збудника від бактерицидного впливу гідрохлоридної кислоти. Висока концентрація СО2 сприяє швидкому росту бактерій. Мікроорганізми утворюють сірководень та індол, синтезують супероксиддисмутазу та каталазу, котрі гальмують фагоцитоз, та кілька різновидів фосфоліпази, які руйнують фосфоліпіди слизового бар’єру шлунка та мембрани покривного епітелію, забезпечуючи вплив кислотно-пептичного фактора у вогнищах скупчення бактерій. Ферментативні системи збудника, відповідальні за його життєзабезпечення шляхом синтезу АТФ, оптимально функціонують при концентрації іонів Н+ середовища в межах 3 – 6. За умов дуже високого, чи навпаки, низького рН, порушується трансмембранний транспорт іонів Н+, що запобігає синтезу АТФ збудником. Колонізація слизової оболонки шлунка Нр може призводити до виникнення виразкових дефектів. Зниження рН навколо мікробної клітини спричинює активацію Н++-АТФази, яка перекачує протони з клітини назовні та, створюючи рН-градієнт і активуючи АТФ-синтетазу, необхідну для життєдіяльності мікроорганізму. З одного боку, Нр за рахунок ферментної активності розріджує пристінковий слиз, а з іншого – наявність цитотоксинів чинить пошкоджувальний вплив на епітелій. Процес ускладнюється розвитком каскаду запальних реакцій у результаті імунної відповіді господаря, проте, здатність Нр до трансформації в кокові форми з втратою більшості антигенних детермінант при збереженні уреазної активності „маскує” Нр, захищаючи його від імунної відповіді господаря.

колонізація Нр спричинює гіпергастринемію, підвищує кислотопродукуючу функцію шлунка за рахунок стимуляції та проліферації парієтальних клітин. Посилена продукція гідрохлоридної кислоти, переважання агресивних факторів над захисними (шар захисного слизу, клітинна регенерація, кровоплин, синтез простагландинів тощо) викликають рецидивуючий ерозивно-виразковий процес у шлунку та дванадцятипалій кишці. Сам мікроорганізм гальмує міграцію лейкоцитів у зону виразкового дефекту, а також стимулює апоптоз. Інтенсивність апоптозу значно перевищує процеси проліферації і, як наслідок, все це спричинює хронізацію виразкового процесу.

Розрізняють три типи порушення екзокринної функції підшлункової залози: гіпер-, гіпосекреторний та обтураційний.

Гіперсекреторний тип проявляється підвищеною продукцією панкреатичних ферментів при нормальному об’ємі секрету та вмісту в ньому бікарбонатів. Він виникає в людей із незначними запальними змінами ацинозної тканини та епітелію дрібних протоків.

Гіпосекреторний тип супроводжується зниженням концентрації ферментів при нормальному об’ємі секрету та бікарбонатів. Його виявляють у людей із глибокими порушеннями зовнішньої секреції підшлункової залози (зменшення маси паренхіматозної тканини внаслідок фіброзу, кальцинозу, чи утворення кіст). Для виключення кальцифікуючого панкреатиту в дуоденальному вмісті радіоімунологічним методом визначають кількість лактоферину, яка у всіх хворих з кальцифікуючим панкреатитом суттєво вища.

Обтураційний тип характеризується значним зниженням об’єму панкреатичного соку, дебіту бікарбонатів і ферментів при їх достатній концентрації й активності. Цей тип свідчить про глибокі зміни паренхіми та обтурацію протоків залози.

Існує тяжке захворювання – гострий панкреатит, причиною якого можуть бути травми черевної порожнини, камені в жовчному міхурі, зловживання алкоголем, інфекції, приймання лікарських препаратів (сечогінні засоби групи тіазидів, фуросемід, естрогени, 6-меркаптопурин, азатіоприн, L-аспарагіназа, -метилдоп, тетрациклін, пентамідин, прокаїнамід, дідеокинозин, сульфаніламіди).

Хронічний панкреатит може бути наслідком затяжного гострого, безсистемного нерегулярного харчування, частого вживання жирної та гострої їжі, хронічного алкоголізму і призводить до фіброзу, втрати екзокринної тканини і, як наслідок, до дисфункції залози та порушення всмоктування жирів і білків (90 % випадків).

Це захворювання характеризуються передчасною внутрішньоорганною активацією протеолітичних і ліполітичних ферментів підшлункової залози, порушенням секреції гормонів шлунка, що регулюють роботу залози, у результаті чого відбувається руйнування тканини органа та стінок судин, що його пронизують. У нормі неактивні проферменти активуються за участю ентерокінази та трипсину в дванадцятипалій кишці. рефлюкс дуоденального вмісту може спричиняти вхід активованих ферментів у протокову систему підшлункової залози, крім того, рефлюкс трипсину може супроводжуватися активацією проферментів у протоці. Рефлюкс жовчі в протоку підшлункової залози сприяє проникненню активованих ферментів у паренхіму залози. доведена важлива роль ліполітичних ферментів і особливо фосфоліпази А2 (ФЛА2) у розвитку гострого та хронічного рецидивуючого панкреатитів. У патологічних умовах (порушення відтоку секрету підшлункової залози) панкреатична ФЛА2 може спонтанно активуватися при зростанні протокового тиску, а також під впливом різноманітних бактерій – їх ендотоксинів і ліпополісахаридів, що має суттєве значення під час розвитку інфекційних ускладнень панкреатитів і при рефлюксі інфікованої жовчі в протоку підшлункової залози.



діагностичне значення для підтвердження панкреатиту має визначення активності панкреатичних ферментів у плазмі та сечі: зростає рівень амілази, ліпази, показник імунореактивного трипсину, співвідношення ліпаза/амілаза може перевищувати 2. підвищений рівень ФЛА2 І типу визначається в крові раніше і утримується довше, ніж підвищення активності загальної амілази, панкреатичної ізоамілази, імунореактивного трипсину, ліпази, причому гіперфосфоліпаземія корелює з важкістю захворювання.

Для розпізнавання гострого панкреатиту використовують також визначення в крові продуктів розщеплення фібриногену-фібрину, розчинних фібрин-мономерних комплексів, підвищення вмісту яких вказує на вихід панкреатичних протеаз у кров і корелює з тяжкістю захворювання. Переконливо відображають вираженість запального процесу в залозі активність калікреїну та протеїназних інгібіторів, а також рівень імуноглобулінів М і G, наявність антипанкреатичних антитіл. Через 24 год від початку захворювання підвищується вміст у крові ІЛ-6, через 48 год – ІЛ-8, тоді як концентрація ІЛ-10 знижується. Окрім того, неспецифічним маркером запалення є С-реактивний білок, вміст якого в крові зростає через 72 год від початку приступу.

Нестача ферментів підшлункової залози в дванадцятипалій кишці спричинює порушення всмоктування білків. Мікрофлора товстої кишки чинить вплив на неперетравлені білки, що викликає їх гниття та утворення токсичних речовин. Зниження секреції ліпази відбувається раніше від порушення секреції протеаз, тому розвивається стеаторея. Має місце також порушення всмоктування вітаміну В12.

Синдром мальабсорбції – комплекс розладів, що виникають у результаті порушення всмоктування нутрієнтів, вітамінів і мікроелементів у тонкій кишці. Цей термін включає в себе і синдром порушення травлення (мальдигестію). Розрізняють первинний (спадково обумовлений) і вторинний (набутий) синдром порушення всмоктування. Первинний розвивається під час спадкових змін будови слизової оболонки тонкої кишки та генетично зумовленої ферментопатії (дефіцит специфічних ферментів-переносників). При цьому порушується всмоктування моно- та дисахаридів і амінокислот (наприклад, триптофану). До цієї ж групи належить також і порушення всмоктування білка злаків (пшениці, ячменю, жита, вівса) – глутену, що призводить до виникнення глутенової хвороби. Вторинний синдром недостатності всмоктування пов’язаний із набутими змінами структури слизової оболонки тонкої кишки, що виникають під час низки її захворювань (хронічний ентерит, хвороба Крона, хвороба Уіпла, ексудативна ентеропатія, дивертикульоз з дивертикулітом, резекція та пухлини тонкої кишки), а також під час хвороб інших органів черевної порожнини з захопленням у патологічний процес тонкої кишки (панкреатит, хвороби гепатобіліарної ситстеми). Всмоктування порушується також при отруєннях, крововтратах, авітамінозі, іонізуючому опроміненні.

Таблиця 1.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка