Зростаєм патріотами з досвіду роботи по героїко-патріотичному вихованню школярів



Сторінка8/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Матеріали роботи з військово-патріотичного виховання вчителів Стецьківської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Герої – односельчани с.Стецьки.

(Урок-екскурсія кер. музею Шевчук Л.О.)



Микола Ізотович Варчук народився в селі Стецьки у великій сім’ї селянина-бідняка Варчука Ізотія Івановича в 1912 році. У матері Федори було шестеро дітей Оксана, Євдокія, Михайло, Гаврило, Микола і Дмитро. Мати померла у 1916 році, потім у 1919 році помер і батько. Діти залишились на вихованні старшої сестри Оксани і її чоловіка Веселовського Іпполіта. Старший брат Михайло у 1920 році закінчив місцеву школу і добровільно пішов у ряди Червоної Армії. В 1927 році він забрав молодших Миколу і Дмитра і влаштував у дитячий будинок. Микола, після виховання в дитячому будинку, закінчив авіаційне училище і став військовим льотчиком. Нам відомо, що служив він в той час у Москві. А в 1932 році служив на Далекому Сході і одночасно навчався у школі вищого пілотажу, брав участь у боях проти японців біля озера Хасан. У 1940 році Микола Ізотович разом з дружиною Катериною Семенівною відвідали родичів у нашому селі.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Микола Ізотович у діючій армії. З серпня 1942 року командував 737 винищувальним авіаполком. За період війни провів 279 бойових вильотів, брав участь у 51 повітряному бою, в яких особисто збив 8 літаків противника і в групових повітряних боях - 9 літаків. Проявив героїзм і відвагу, нав’язував ворогові свою ініціативу, відзначався рішучістю, хоробрістю. Ось декілька епізодів з бойового життя нашого земляка, про які розповіла нам його дружина Катерина Семенівна в своїх листах. Про цей бойовий подвиг писала газета під назвою “Боевой экзамен”: 15 німецьких літаків летіли бомбити наші частини. З нашого аеродрому піднялись 3 літаки. Фашисти мали перевагу над нами в 5 разів. Вів в бій літаки М.І.Варчук, а в той час він був уже радянським “асом”. Наші збили 6 німецьких літаків, не втративши свого ні одного. Варчук збив тоді 3 літаки, і самий молодий льотчик Ларкін також збив три літаки. Ще один епізод: після великого повітряного бою з фашистами літаки полку Варчука були всі “поранені”, на них не можна було літати без ремонту. Лише був один уцілілий літак Ла-5, на той час це був новий літак. І ось розвідка донесла, що на одній з ділянок фронту велике скупчення німецьких військ. А в полку лише один справний літак. Варчук сідає в Ла-5 і піднімає машину в повітря, на цей раз теж обійшлось все добре. Групу військ вдалось розбити. А на аеродромі всі захвилювалися, говорили, що не повернеться наш командир, підіб’ють. Довго не було літака, а потім з’явився і ледве-ледве дотягнув до аеродрому. Витягли його з машини пораненого, а літак теж був весь продірявлений, як решето. За проявлений героїзм, мужність у боротьбі з фашистами удостоєний високої урядової нагороди – Героя Радянського Союзу.

Загинув герой під час випробування нової бойової машини 21 вересня 1943 року. Бойові заслуги Варчука відзначені трьома орденами Великої Вітчизняної війни 1 ступеня, трьома орденами Червоного прапора, орденом Леніна і медаллю “Золота Зірка”. p4140016.jpg

Похований Микола Ізотович на центральній площі міста Ромни Сумської області. Односельчани свято шанують пам’ять про свого земляка. Його ім’я носить головна вулиця нашого села. Провулок Лікарняний міста Старокостянтинова перейменовано на вулицю героя Варчука.

Ось окремі рядки листа про загибель героя .

“…і він полетів у бій. А через півгодини його літак знову з’явився над аеродромом. І Варчук починає виконувати горизонтальну “бочку” (літак обертається навколо своєї осі). Здійснив одну, другу, а третя стала фатальною. Літак зачепився крилом за землю і відбулася катастрофа, в якій загинув Микола Ізотович…”.

Про його подвиг розповідає Землянський в книзі “Високе небо Вітрука”, про це писав журнал “Огонёк” за 1971 рік. Нам вдалося розшукати сім’ю Варчука, яка проживає у місті Миколаєві. Дружина Катерина Семенівна і син Володимир побували у нас в гостях.

Краєзнавці школи зібрали інформацію й про другого земляка-героя - Бабака Петра Корнійовича.

Петро Корнійович народився 6 березня 1914 року в селі Костянець в сім’ї селянина - бідняка. Оскільки сім’я була велика (9 дітей) йому доводилося важко працювати з малих літ. Початкову освіту здобув у рідному селі. Закінчивши Малошкарівську семерічну школу, працював у колгоспі, на лісорубці в Грицівському лісі. Згодом закінчив Хмельницьке педучилище, став вчителювати в селі Серединці Шепетівського району. Звідти у 1936 році був призваний в армію. Закінчив Київське військове училище. До війни служив у десантних військах, де здійснив 38 стрибків. Війну почав у чині начальника штабу повітряно-десантного батальйону. У 1939-1940 роках брав участь у фінській кампанії, командував стрілецькою ротою. Був нагороджений орденом Червоного Прапора. Велику Вітчизняну війну Бабак почав у Житомирі, сповна відчував гіркоту поразки. У роки боротьби з фашистськими загарбниками командував стрілецьким батальйоном, а потім - полком. Брав участь у багатьох боях, пройшовши фронтовими дорогами від Сталінграда до Берліна і Праги. Його подвиг описує однополчанин В.Скопич у повісті “Кавалер Золотої Зірки”. Є в житті військових людей події, яких не можна забути. Для Петра Корнійовича це були бої в районі Сталінграда, на Донському фронті, біля станції Каталинська, а потім у самому Сталінграді. У той час він командував батальйоном 14 стрілецького полку. Петро Корнійович говорить: ”Пройшло багато років, та я ношу в серці пам’ять про Сталінград, як про вищий прояв мужності і героїзму нашого народу”. Про ці події пише А.Д.Колесник у книзі “Про тих, хто захищав Сталінград”.

За мужність, проявлену в битві на Волзі, П.К.Бабак нагороджений орденом Червоної Зірки і медаллю “За оборону Сталінграда”. Після Курсько-Орловських боїв гвардії майор Бабак став командиром 479 полку 149 стрілецької дивізії. На дніпровських кручах, під Бродами, на берегах Вісли, під Берліном та в інших жорстоких боях він проявив особисту хоробрість і командирські здібності.

За героїзм у цих боях нагороджений орденом 111 ступеня. За мужність, проявлену в боях на Сандомирському плацдармі, П.К.Бабаку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Бабак подарував нам фотографію, де груди героя прикрашають орден Леніна, три ордени Червоного Прапора ордени Суворова 1 і 3 ступеня, два ордени Вітчизняної війни 1 ступеня, 17 медалей. Герой весь час підтримував з нами зв’язки, приїжджав у рідне село, відвідував родичів, зустрічався з односельчанами приходив у школу.

Але, на жаль, помер Петро Корнійович 22 лютого 1992 року. Похоронений у місті Кишиневі. Пам’ять про нього житиме в наших серцях.

Краєзнавці встановили ще цікавий епізод війни: бувший голова Стецьківської сільської Ради Білоус С.В. в роки війни, командуючи танковим з’єднанням, першим вступив у місто Братіславу, жителі якого в знак вдячності занесли прізвище Білоуса в “Книгу почесних громадян міста”.

Велику роботу прийшлось провести пошуківцям, гортаючи сторінки війни по нашому краю: жителі села активно допомагали партизанам. Красноголовець Йосип, житель села Кучівка, слухав радіо і всі новини повідомляв населенню. А Остап’юк Іларіон протягом шести місяців переховував пораненого партизана.

Про гірку долю сім’ї партизана Івана Яковича Костюка ми вже розповідали не раз. Іван Якович (бувший працівник Грицівського райвійськкомату) підтримував зв’язок з партизанами.

19 січня 1943 року на слід партизанського зв’язкового Костюка Івана напали фашисти. Його схопили прямо на роботі і відправили на допити в м.Старокостянтинів. Партизан витримав усі тортури, але нічого не сказав. Там у фашистській катівні він і загинув смертю хоробрих. (На нього пустили голодних собак). Тоді 7квітня 1943 року німці в’їхали в село Дубина і запалили хату І.Я.Костюка, а в ній 8 чоловік:

Костюк Яків Васильович – батько

Костюк Степа Юстивна - мати

Костюк М.Я. – сестра

Костюк В.Я. – сестра

Костюк В.К. – дружина

Марія, Віра, Степан – діти.

А через тиждень забрали брата Костюка Семена і його сина Володимира, і розстріляли в Грицеві.

Над могилою загиблих партизанів Костюків беруть шефство учні Стецьківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Сім’я партизана навічно залишиться в пам’яті односельчан.
Наш добрий Ангел-захисник

(Роботу виконала учениця 11 класу Матвійчук Ганна)


Ми приходимо в світ цей чудовий

Не назавжди, а лиш тимчасово.

Тільки той, хто цінує життя,

Обрете собі вічне буття.

С. Ільчук


Надходив погідний ранок. У прозорому повітрі народжувалась ясна сонячна гама, ширшала, набирала сили. З-за обрію звелося кругловиде сонце. Відірвавшись від пружної землі, освітило довкола безмежний світ, юний і свіжий.

Такого весняного ранку 13 травня 1964 року народився крихітний Вітя, син сільських учителів.

Коріння батьківського роду розпочиналось у селі Костянець Старокостянтинівського району Хмельницької області. Мати родом із Черкащини, батьківщини Шевченка. Можливо, саме тому сину передалися романтичність, величність душі, самозаглибленість і палка любов до рідної землі.

Від батька в ньому, перш за все, рішучість, порив, готовність до сміливих вчинків, пунктуальність і, найголовніше, розуміння призначення чоловіка як захисника Батьківщини, громадянина і воїна. Адже Дмитро Маркович Бабак, крім того, що доблесно проходив армійську службу, ще брав участь у військових діях 1968 року в Чехословаччині.

Як на кінострічці, миготять картини спогадів класного керівника Доманської Я.Г. про потяг Віктора до професії військового:

– Ще в школі з любов’ю й гордістю надівав військову форму на заняття початкової військової підготовки та військово-спортивної гри «Орля», під час урочистих свят, беручи участь у конкурсі стройової пісні. І навіть на Новорічному бал-маскараді, виконуючи «Смуглянку», «Нашу біографію»,– як правило, був у військовому. Свято беріг у своєму серці пам’ять про однокласників.

З нагоди 20-річчя зустрічі з випускниками він організував поїздку й покладання квітів на могилу Петрука Тихіна, який трагічно загинув в с. Жабче. Назавжди запам’ятались його роздуми про швидкоплинність наших днів на землі, про нескінченність і вічність Космосу, про миттєвість людського життя. Здавалось, якесь дивне відчуття керувало його думками.

Він вірив у свою зорю. І вона не підвела.

А ще Віктор бачився Яніні Гнатівні не по роках дорослим і розвинутим. Багато знав і ще більше хотів знати.

Запам’ятався він і своїм однокласникам: ввічливим і скромним, сором’язливим і навіть трохи замкнутим, з тихою ніжною усмішкою. Доручення виконував з великим бажанням. Був чесним і відвертим.

Від рідного порога розпочалась його дорога в життя. І до цього порога йому судилося все життя повертатися в думках.

Дитинство пролетіло, як одна мить. Боляче було медалісту залишати рідні Стецьки, які він любив понад усе. Тут і садок, і ліс, посаджені ним. Так затишно й тепло йому на рідній землі, де бачив усе нове, що народжувалося, зробив відкриття: жити – спішити треба.

У 18 років Віктор став курсантом Кам’янець-Подільського ВВІКУ ім. маршала В.К.Харченка. Життєвий вибір зроблено.

Його чекала сувора, по-справжньому чоловіча доля, яку він самотужки долав щабель за щаблем.

Природа наділила Віктора прекрасною пам’яттю.

В училищі він оволодів есперанто, етнографією.

Друзі по військовому училищі відзначають, що Віктор володів дивним талантом людяності, якоюсь глибокою заворожуючою силою, був стриманим і добрим.

У 19-річному віці довелося юнаку пізнати горе сирітства: помер батько. Думки і помисли завжди линули до скромної могили на сільському цвинтарі. Часто приходили в його сни молодші братики Вадим та Олексій, яким ледве дають раду старша сестра Алла і матуся, завжди переобтяжена вчительською роботою та домашніми клопотами. Не по роках розсудливий, Вітя робив слушні батьківські поради братам.

У пам’яті матері незабутнє Вікторове кадетство: казарма, училище, полігон, переправа через річку вплав з важкою зброєю на плечах… Суворе мужніння сина, здорового й завзятого.

І ось, нарешті, офіцер, солідний, з ним рахуються всі, його знає кожний, і він усіх знає – в стінах училища часу-то пройшло чимало.

Дорога на Кабул, через Саланг, розпочиналась для Віктора так, як розпочиналася вона для багатьох юнаків, кому довелося служити в Афганістані, – з прикордонного шлагбаума, урочистих слів сказаних на прощання, прощального помаху тих, хто залишилися дома, – односельців, родини і красуні Галі, з якою щойно одружився. А там Туркестанський військовий округ, два місяці підготовчих курсів у Фергані для служби в Афганістані, де основною роботою було розміновування особливо важливих об’єктів.
Так пише воїн-інтернаціоналіст про свої перші будні на афганській землі. Неймовірно важко було, та не розгубився молодий лейтенант, знайшов у собі сили, щоб реалізувати свої плани, мрії і сподівання.

Його командирський принцип: солдата не треба жаліти, солдата треба берегти.

Дивився на зруйновані житлові будинки, школи – і обличчя його кам’яніло, очі наливались сумом. Важко було звикнути до чужого горя, до болю інших.

Коли в нього запитували: що таке Афганістан, він відповідав: «Це важко уявити: можна знати й читати про вікову відсталість, про звірства душманів, але коли ти бачиш все це своїми очима… Сніг, а діти босяком, тонка сорочечка. Але для порядної людини горе чужим не буває. Світер, великуватий, звичайно, зігрів… Буханка хліба й банка тушонки зробили його на деякий час щасливими.

– В Афгані в нас, саперів, – згадував Бабак, – все за столом було спільне. Ми їли плов з одного великого глиняного посуду, пили чай із одного чайника, ламали собі хлібні куски від однієї великої хлібини.

Інженерно-саперний підрозділ умів поводитись і з мінами, і з валунами, які перед тим, щоб поставити просту солдатську палатку, потрібно було рвати динамітом і по частинах, за допомогою екскаватора, а частіше – плеч і рук солдатських, грузити на самоскид і відвозити подалі. Кожний камінь, валун, вимагали до себе особливої уваги, як і міни невідомих конструкцій. Сапери завжди були попереду колони з бойовими машинами, транспортом і боєприпасами, колони, яка йшла, щоб підтримати вогнем бойові дії піхотного полку афганської армії. Вони повинні звільнити від мін дорогу, по якій рухалася колона.


Але трапилося так, що великі відрізки дороги, вщент заміновані. Не можна було швидко розмінувати наявними силами, а часу обмаль. Тоді на допомогу приходили місцеві жителі. Вони радили, як можна обійти душманські міни.

Вихід був один – їхати броньованими машинами і важкими грузовиками їхніми полями, де лежали жовті дині і зелені кавуни.

Можна уявити: в що перетворилося б селянське поле, коли по ньому пройшла би бойова техніка. По-перше, кінець урожаю, по-друге, й через рік не розробити рубці, що залишать колеса й гусениці на м’яких, як перина, полях.

Ми стояли й дивилися, – пригадує Віктор, – то на людей, то на поля за їх спиною, на дерева, схожі на зелені свічі, на далекі й близькі гори – яка прекрасна країна, які чудові люди! Перебиваючи один одного, вони наполягали:

– Ми знаємо: там, за перевалом, бій, і якщо ви не встигнете, душман піде в Пакистан, до кордону тут зовсім близько. Звертайте з дороги, не баріться.

На них була проста одежа, жилясті шиї, оголені ноги з розбитими ступнями, які рідко бачили взуття. А вони пускають під гусениці й колеса все своє багатство.

– Невже підемо? – запитав хтось із саперів.

– Через п’ять-сім хвилин, – відповів Віктор Дмитрович.

Пройшло сім хвилин і над ними з’явилися вертольоти. Не виключаючи двигунів, вони випустили із свого черева шістнадцять солдатів на чолі з лейтенантом – це прибули на допомогу сапери, підлеглі Антоненку. І незабаром воїни розлучились з селянами. Колона пройшла по розмінованій дорозі.

Саперне забезпечення розпочиналося з навчання. На командирський стіл лягали документи, відомості про район, в якому проходитимуть дії, про характер місцевості, склад грунтів, аналіз минулих подій, про те, які можуть бути тут закладені заряди. Кожний новий вихід не схожий на попередній. Тому з одержанням завдання знову потрібно вчитись, готуватись, тренуватись. А потім – обов’язкові заліки. Хто здає на трійку, той звільняється від участі у виході. Йшли на завдання лише з добрими й відмінними знаннями. Найважливіше – робота на полігоні, де створюється обстановка, максимально наближена до тієї, в якій доведеться діяти на місцевості й відпрацьовувати все до деталей.

Вивчали останні зразки мін італійського виробництва. Першими за них бралися найбільш досвідчені. Потім вони проводять заняття по цих мінах з особовим складом. Тут широко розвинено наставництво як серед офіцерів, так і серед солдатів. Досвідчені закріплюються за новоприбулими».

Він пройшов понад тисячу кілометрів мінних доріг. Навчитись… Оволодіти… Знати… Ці слова постійно чули від Віктора Дмитровича солдати, сержанти, прапорщики й офіцери. Може, тому він і не бачив серед них людей втомлених жарою, сумних і бездіяльних. Всі вони – енергійні і цілеспрямовані, ділові й спокійні.




Та не все йшло так гладко. У липні 1986 року Віктора Дмитровича внаслідок розриву міни поранено в ногу. Тривалий час був у госпіталі в Кабулі.

Виконавши інтернаціональний обов’язок, у 1987 році повернувся на Батьківщину. Шість медалей і орденів прикрашали його груди.

Міністерство оборони прямо з Москви направило офіцера вихователем у Кам’янець-Подільське вище військове інженерне командне училище. Спочатку був взводним, згодом ротним і, нарешті, викладачем. Одночасно навчався в Кам’янець-Подільській сільськогосподарській академії. Освоїв спеціальність інженера сільськогосподарського виробництва.

Людина живе на рідній землі і їй є для кого жити. Тому деякий час вирішив присвятити себе сім'ї, яка так потребувала моральної й матеріальної підтримки: у дружини Галі довго хворів, а згодом і помер батько, дочка Оксана – старшокласниця, неповнолітній син Дмитро і змарніла й вистраждана матуся, яка проживає не так-то й близько.

Працював, ростив дітей, будував дім, радів, що сім’я його живе не гірше за людей. Жив і працював не тільки для благополуччя своєї родини, що були поруч. Завжди сприймав людську біду наче свою особисту. А скільком він допоміг розв’язати життєві проблеми! Це, зрештою, підтверджують сотні подолян, з якими перетинались життєві шляхи Бабака В.Д. Бо ще в малолітті його навчала мати: добром обігрій ближнього, скибкою хліба поділися, дітям передай у спадок честь і порядність, щоб ніхто не міг дорікнути.

Мудрі слова батьківської ради глибоко запали в синове серце і проросли там сходами, заврожаїлися.

Не один випуск високопрофесійних офіцерів виховав Віктор Дмитрович. Вони нині займають високі посади. Їм наставник передавав не тільки знання, досвід, а й часточку свого серця.

Підполковник навчав курсантів зі зброєю в руках берегти мир, найважливіше для людини; він вчив їх справедливості, стійкості не тільки в мирному житті, а й у бою; вчив любити свою сувору військову професію. Його досвід, його дороги війни були скроплені кров’ю дорогих йому, незабутніх солдатів, з якими він долав тисячі кілометрів мінного поля. Сподівались залишитись живими і повернутись

Віктор Дмитрович сам стійко переносив труднощі, долав різкі перешкоди, великі навантаження і привчав до цього підлеглих. Не дозволяв їм розклеюватись, опускати руки.

– Хіба ти не зможеш? Чим ти гірший за інших? – не раз звертався Віктор Дмитрович до своїх курсантів. – Будь мужнім! Адже воїн – це і мужність, і праця до сьомого поту, і розум, і благородність. Це і непримиренність до зла, і відвага в сутичці з ворогом.

З липня 2002 по липень 2003 Віктор виконував миротворчу місію в Лівані. Про свою роботу він розповідав, як завжди, скупо. І це зрозуміло: робота специфічна. Але ж те, що він тоді недарма їв хліб, працював до сьомого поту, також факт.

Підтвердження цьому нагороди. Та найбільшою нагородою для нього було те що він не втратив жодного миротворця. І це тому, що для своїх підлеглих він завжди був надійним тилом. Понад усе любив свою роботу, людей, з котрими випало нести нелегку нашу захисника безпеки держави. З ним працювати було саме задоволення.

– Його серце завжди було відкрите для тих, з ким працював поруч. «Ніколи він не підводив, не ховався за чужі спини», – згадують його бойові побратими.

Про миротворчу місію в Лівані і про роль у ній Бабака В.Д. розповідає документальний фільм «Партія Бога», матеріали до якого зібрав і оформив Костянтин Стогній. Також про роботу його батальйону писали журналісти Анна Онищук й Андрій Цаплієнко. Ретельно стежили односельчани за перебігом подій у Лівані, адже їх так хвилювала доля воїна миротворця.

Коли в 2004 трапилась пожежа в Новобогданівці і раз по-раз зривалися снаряди, сапери Віктора Дмитровича знову на передовій. Енергійний, діловий, пунктуальний високопрофесійно поставився і до цієї справи. Принциповість й непоступливість проявив Бабак, беручи участь у ліквідації цієї надзвичайної ситуації. Йому Україна довірила своїх синів, бо він людина слова і діла. Пообіцяв –– зробив. Завжди горів у роботі і своєю добротворчою енергією заряджав усіх, хто був поряд.

До його думок прислухалися молоді й ветерани, бо знали, що вони виважені, аргументовано відстояні, ретельно відсіяні від полови.

Все вище й вище йшов сходинками життя Віктор Дмитрович Бабак. Здавалось, життєва дорога приведе його до якоїсь немислимо високої вершини, де він відчує найбільше своє задоволення, втіху де, зрештою, він тихо й просто зрозуміє те, що так прагнув відчути й зрозуміти в своєму єстві. Адже за словами Є. Плужника, «Мало прожити життя –– треба життя зрозуміти»

Життя для Віктора Дмитровича –– це боротьба. І тому він став борцем, борцем, який пройшов не через одне мінне поле, приборкав не одну стихію.

Але доля жорстоко й невдячно поставилась до нього. 20 серпня 2005 року, коли він їхав із сім’єю в Київ до сестри, у його машину врізалась вантажівка. Миттю прилетіли друзі, знайомі надати допомогу, але старання були марними. Рано, до несправедливості рано, обірвалось його життя. І в останню хвилину думав не про себе, а про сина Діму, дочку Оксану й кохану Галинку, які в цей час теж були в тяжкому стані.

Важко було повірити, що так передчасно й раптово, не в Афгані й не в Лівані не на мінах, а на своїй рідній землі, на рівній дорозі, сліпа смерть подолає людину з холодним розумом, гарячим серцем, розсудливу й на рідкість порядну.

Кажуть, нема померлим вороття, що вони живуть лиш на портретах, але такі величні постаті, як Віктор Дмитрович, повернуться до життя. Його образ заховали в душі, аж на дно, всі, хто його знав або хоч лише раз бачив.

Хоронили Бабака рідне його військове училище, подоляни, односельці, воїни-інтернаціоналісти, родичі й знайомі з усіма ритуалами й почестями.

Колеги й товариші часто відвідують його могилу, покладають живі квіти, вінки. Допомогли повернути здоров’я членам його сім'ї. Матеріальну й моральну підтримку відчула й мати Марія Федорівна.

Через рік друзі звели на могилі пам’ятник, встановили надгробну плиту, що свідчить про те, якої великої душі була ця Людина. Порівняно з вічністю людське життя –– лише коротка мить. Короткою миттю було й життя Віктора Дмитровича, та він встиг залишити після себе такої глибини слід, що його пам’ятатимуть ще довгі роки й після смерті. Віки житиме його воля до життя, безмірна любов до людей.

Перебуваючи в Афганістані, Лівані, він зумів об’єднати любов до свого народу з любов’ю до всіх народів світу. Ні! Така Людина не вмирає, а стає вічним добрим Ангелом…

Життя Віктора Дмитровича Бабака –– це й своєрідний храм, цінний своєю святістю, любов’ю до ближнього, праведністю та вічністю. Храм, де немає жодного місця жодному гріху, бо навіть чужі гріхи він умів прощати. І такий храм ніколи не перетвориться на руїни.

Щорічно в День вшанування учасників бойових дій на території інших держав уся школа, жителі села з представником Старокостянтинівської райдержадміністрації Пасічником А.П. проводимо мітинг, присвячений пам’яті героя-інтернаціоналіста, воїна-миротворця.

І все нові покоління його земляків не раз повертатимуться до його долі, бо в ній є все те, що кожен повинен узяти з собою в життя, щоб стати Людиною.

А Земля за віком буде нести його навколо сонця, даруючи поколінням животворне тепло його душі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка